Неподалік від Люблинця, біля перехрестя доріг у сосновому гаю — могила. Весною вкривається зеленим трав'яним килимом, влітку, коли сонце посилає щедрі струмені життєдайого тепла, тут все навкруги переповнюється співом цвіркунів. В такий час зупинишся біля горбка, щоб перепочити. Задумаєшся. Посумуєш хвилинку, споглядаючи могилу, перенесеш погляд на ясне небо, по якому пливуть легкі пухнасті хмаринки, на поля, що розкинулись навкруг... І ніби почуєш, як крізь пласти років, долаючи опір забуття, до тебе лине тужлива мелодія. То тихо плаче, то враз починає зростати, переповнюючись незвіданим горем, гнівом. І прийдуть на пам'ять рядки з листів далеких сорокових років.
«Коли б ви, моя дорога сім'я, бачили, як сяють обличчя в людей, котрі зустрічають Червону Армію! Пригощають, хто чим може, плачуть. А старенькі бабусі — моляться. А гад відступає, спалює села, деякі — до єдиної хати. Хліб, сіно — нічого не залишається. Серце закипає ненавистю до такого людоїда, коли дивимось ми на ці сльози... Гонимо і гонимо фашистів все далі на Захід. Напрям — Волинський... В першому листі послав Валентину 10 карбованців — гостинець. Не знаю, чи одержите їх. Будемо живими, зароблятимемо більше, а. зараз головне — розгром німчури...»
Воював солдат — Григорій Антонович Кобилянов, бив фашистів. Мріяв про перемогу, про зустріч з рідними. Не дочекався. Загинув в боях. Залишилось для сім'ї від нього два листи, а ще коротенький лист від бойового товариша: «Шановна Ф.І.Кобилянова, повинен Вам повідомити сумну звістку. Ваш чоловік Г.А.Кобилянов геройськи загинув 29 квітня 1944 року. Похований біля перехрестя доріг в гаю біля великої сосни неподалік від села Люблинець».
Народився солдат в 1901 році в Одеській області. В 1924-му був прийнятий в ряди ВКП(б). Перед війною працював майстром-інструктором школи ФЗО в Одесі. На фронті — з січня 1942 рогіу.
Не дожив до омріяної Перемоги. Загинув на Ковельщині. І тільки його листи озиваються до нас з тривожного минулого: «...Як ти вчишся, синку? По роках, напевно, вже в третьому класі. Останнім часом не одержую ні від кого листів. Як тобі, синку, живеться без батька?... Фріци біжать на Захід, наближається час повного розгрому гадини. Я — в медсанбаті. Зустрів зі своєї батареї товаришів. Вони мені сказали, що для мене буїв лист і листівка, але десь загубились знову. Я на них нагримав і все. А листа і листівки — нема... Поздоровляю вас з Новим, 1944 роком!»
Бився солдат з лютим ворогом. І мріяв про майбутнє, про свого сина Валентина. Дуже хотів, щоб той добре вчився. І Валентин Григорович виправдав надії батька. Після війни став вихованцем школи юнг Балтійського флоту. В 1953 році закінчив морехідне училище, одержав диплом капітана далекого плавання. Коли б знав солдат. Не відає... Спочиває після свого ратного труда на волинській землі.
Скільки їх, радянських солдат: росіян, українців, таджиків, узбеків, білорусів назавжди залишилось лежати на безмежних просторах нашої Батьківщини в грізні роки Великої Вітчизняної. Сьогодні вони в братських і безіменних могилах — у степах, лісах, полях, на перехрестях доріг...
Частіше згадуймо героїв, щоб ніколи не згас вогонь пам'яті у наших серцях.
В.Повар.
Материал подготовлен для пубикации «Обманутые войной»